Доповідь на тему Державна служба і релігія Після поділу Римської держави Константинополь став столицею Візантійського царства. В ті часи єдності країни загрожували внутрішні релігійні суперечки, які грунтувались на різних підходах до тлумачення христової натури. Гостра боротьба точилась також між християнством та залишками язичництва. При цьому використовувались не тільки місіонерські методи поширення християнства, а й жорстоке придушення церквою прибічників опозиції. Крок за кроком християнська церква в Європі все більш посилювалася. Римський єпископ як спадкоємець найпершого з апостолів вже від перших віків християнства посів провідне становище в суспільстві. Згодом його авторитет продовжував безупинно зростати, зокрема і завдяки співпраці з вищими державними особами. Могутньою силою, яка сприяла піднесенню авторитету церкви серед громадян, став перший із західних чернечих орденів - бенедиктинїв. Члени цього ордену не тільки свідомо присвячували себе служінню богу, а й займалися суспільною працею, освітою серед родин, які повернулися до християнства, орали землю, розводили сади, розвивали ремесла. Одночасно члени ордену поширювали свій вплив і на державні справи, встановлюючи безпосередні контакти з правителями. Значення і вплив папства суттєво зросли завдяки зміцненню зв'язків пап з королями. У VІІІ-ІХ ст. відбулося оновлення римського цісарства, але абсолютистська влада цісаря на ті часи вже була обмежена існуванням поряд з монархом римського папи, який мав високу церковну владу і значний вплив на паству. Карл Великий (768-814 р.р.) за своє правління доклав значних зусиль для поновлення одноосібної влади в країні. З цією метою кожен вільний громадянин країни за наказом короля був зобов'язаний скласти йому присягу вірності. Але поряд з начебто необмеженою королівською владою при Карлові Великому одночасно існувало і народне віче (збори), під час яких відбувалися зустрічі монарха з підданими, огляд війська, оголошувались нові закони і розпорядження, відбувався суд. При особі короля урядові функції виконували представники вищої придворної знаті. Оскільки цих службовців було небагато, і вони безпосередньо підпорядковувалися королю і могли впливати на нього. Вони користувалися значним авторитетом серед інших аристократів. Провідне місце в королівському уряді належало канцлеру, що вів королівську канцелярію. Це була, як правило, духовна особа, надвірний капелан короля. Нагляд за скарбницею здійснював підкоморій, управління палатою і судівництвом - палатний граф. Для контролю нижчих урядовців на місцях король призначав королівських посланців, яких, як правило, було двоє: один - світський, другий - духовний. Для забезпечення об'єктивності при розгляді державних справ посланцям не дозволялось мати власність у тому окрузі, який їм доручалося контролювати. Територіально держава тих часів поділялася на повіти (графства), якими управляли графи. Прикордонні округи називалися маркіями і перебували під проводом маркграфів, повноваження яких у зв'язку з малою відстанню від кордону країни і підвищеною військовою загрозою з боку сусідів були дещо ширші, ніж у звичайних графів. Головною перевагою їхнього становища було те, що крім іншого вони мали право самостійно скликати військове ополчення [21]. У державі Карла Великого почали зароджуватись нові феодальні відносини. Це відбулося в наслідок того, що володіння землею і правом використання її та тих, хто на ній мешкає, в приватних цілях поєднувалося із обов'язковою військовою службою. Великі землевласники, які несли службу у війську, посідали провідне становище в суспільстві, що здебільшого визначалось їх майновими можливостями щодо забезпечення військових формувань зброєю, кіньми, харчами тощо. Завдяки участі у війнах багатство і вплив цих феодалів все більше зростали. З часом перерозподіл земель зумовив примноження великої власності і натомість зменшення малої. Підданий, не втрачаючи особистої свободи, ставав залежним від свого протектора - могутнього латифундиста і був зобов'яза...